МАЛЕНЬКИЙ ГОСПОДАР
ВЕЛИКОЇ ВЕЖІ

Автори: Катерина Недеснова і Артур Бобрик

free responsive site maker

63-річний Сергій Мустяце приїхав на Закарпаття з Кишиніва у 80-х. Спершу працював головним конструктором вертольотів на місцевому заводі. Але 20 останніх років він керує найбільш важкодоступною телевізійною станцією в Україні «Красна», що на Тячівщині Закарпатської області. Вежа знаходиться на висоті 1300 метрів над рівнем моря на вершині гори Конець. Місцеві порівнюють підйом туди з підкоренням Говерли. За відсутності снігу, дощу та інших природних катаклізмів підйом від найближчого села (Красного) займає три години, а взимку – 5-6. Зв’язківцю ж деколи доводиться долати цю відстань по кілька разів на день. Втім за багато років для Сергія ці підйоми стали просто прогулянкою, а вежа – другим домом, який потрібно доглядати, ремонтувати і постійно вдосконалювати.

Як уродженець Молдови потрапив у малесеньке село в Карпатах? 


Я з дитинства мріяв про авіацію. Пілотом стати не сподівався, бо завжди мав проблеми з очима. Бо хто такий пілот? Водій таксі на повітряному транспорті. Але ж ту залізяку має хтось спланувати, зробити, підготувати до польоту. І я вирішив вступати до Харківського авіаційного інституту. З першого разу не пройшов, тому два роки відслужив у Чехословаччині, а вже з другої спроби таки пробився.

Після закінчення навчання я розгорнув карту Радянського Союзу і почав думати, куди б то поїхати працювати. Оскільки в інституті я серйозно займався альпінізмом, варіантів було небагато – потрібні гори поруч. Тому я розглядав місцевість поблизу Тбілісі, Баку, Ташкенту, Іркутську. А потім один з "покупців" випускників запитав мене: "А в Дубове не хочете? В Карпатах, з дому вийшов і вже в горах". Я відразу погодився.

Як проходила ваша адаптація в новому середовищі і на новій роботі? Це ж зовсім інша мова, культура, клімат…


З адаптацією проблем не було. В армії я вивчив французьку, тут – відразу українську з її місцевим колоритом (пан Сергій говорить такою ж мовою, що й місцеві, – прим.). Жив спочатку в гуртожитку, в кімнатці на чотирьох людей. 

В чому полягала ваша робота тут?

 

У 1978-ому Дубове було глухим селом на декілька десятків хат, бажаючих їхати сюди було не так багато. Якщо приїжджали, то три роки відпрацювали і до побачення, вакансій було багато. Мені часу на "розкачку" не давали і за півроку я вже був начальником бригади. Вертолітний завод у Дубовому, на якому я працював, був секретним об'єктом. Тут робили агрегати для радянських вертольотів. А у 1984-ому ми виготовили першу частину єдиного у Союзі легкого гелікоптеру МІ-34, номінально спроектованого як спортивний. Ним і займалися надалі до самого розпаду Союзу. Потім тут все порізали, продали. І не як прилади, а як металобрухт. До 1996-го року я намагався хоча б зберегти тут унікальне обладнання. Але куди? Зараз там пустка, жахлива картина. 

«Коли зникала програма, то ноги в руки і серед ночі йшов на вишку. Під час Чемпіонату Світу з футболу дзвонили мені і казали: «Якщо не включиш, то в село можеш не спускатися».

І, власне, після цього ви опинилися на телевізійній станції. Але це ж зовсім інша сфера. Як ви туди потрапили?


За мене слово замовив мій колега, альпініст. Я погодився з однією умовою: якщо завод знову запрацює, я повернуся туди. Наївний був. 5 травня 1996-го року я вперше вийшов наверх, на вишку. І вже 20 років туди-сюди, вверх-вниз. 3-4 години в один бік, зимою ще довше. 

Які функції цієї телевежі? Чи є взагалі в ній сенс в наш час?


Зараз телевежа ретранслює три українських телеканали – «UA. Суспільне», «1+1» та «Інтер» для чотирьох навколишніх сіл. Якщо просто, то усю ту брехню, яку нам показують, ми транслюємо людям. Зараз, звісно, багато людей ставлять собі супутникові тарілки, але в 90-их ми були єдиними передавачами інформації. Коли зникала програма, то ноги в руки і серед ночі йшов на вишку. Під час Чемпіонату світу з футболу дзвонили мені і казали: «Якщо не включиш, то в село можеш не спускатися». Або, якщо серіали переривалися ( та сама «Рабиня Ізаура»), то жінки мені такі скандали влаштовували, мовляв, майте совість. 

За роки своєї роботи на телестанції Сергій Мустяце завів там невелике господарство, зробив косметичний ремонт, змайстрував водонагрівальний прилад і зараз мріє про те, що місцева влада рано чи пізно зверне увагу на стратегічно важливий об’єкт і допоможе йому в капітальному ремонті і модернізації телестанції, зокрема і у проведенні цифрового сигналу. Адже, незважаючи на те, що зараз на телевежі працює застаріла аналогова апаратура і транслює вона лише 3 канали, відключити її – означало б залишити цілий район відірваним від цивілізації без інформації і зв’язку.

Розкажіть про побут на вежі. Яким він був тоді, коли ви тільки прийшли працювати сюди і як виглядає зараз?


Після того, як у 1998-му мене призначили керівником, тут почалася справжня побутова війна. Я привчав людей, що сміття ми повинні складати в одному місці, посуд має митися в гарячій воді із спеціальним засобом, а не як раніше: кинув в воду, жир не капає, значить, нормально. Поволі все змінилося. Тепер всі знають, що таке дисципліна і субординація. На сусідній телевежі такого нема, вони з хащів прийшли, грубо кажучи. Чай з консервної банки випити – то для них нормально. Забити цвях у поліровану шафу – теж нормально. А що? Треба ж куртку десь повісити. На нашій вежі з 1996-го року з керівництва не був ніхто. А коли нема контролю, то цим займаюся я.

Скільки там працює людей, що ви там їсте, чим займаєтеся у вільний час?


Нас працює четверо, кожен - тиждень в місяць. Далі три тижні вдома. Їмо - що взяв, те й твоє. Магазину через дорогу тут немає (сміється). Але я тягати з собою мішки з помідорами і огірками немає сенсу. 90% того, що ми споживаємо впродовж тижня, - це вода. Декілька разів на рік попутними вантажівками завозимо мішки картоплі, овочів, круп, цукру, а далі кожен сам собі господар. У вільний час читаємо, хто хоче, в Інтернеті бавиться.


А хто є вашим керівництвом?


Місцеве сидить в Хусті, ще вище – в Ужгороді. Називається це «Закарпатська філія концерну радіомовлення, радіозв’язку і телебачення». Підпорядковано це все, звичайно, Києву. 

«На нашій вежі з 1996-го року з керівництва не був ніхто. А коли нема контролю, то цим займаюся я».

Чи не є ваша робота на вежі свого роду спробою втечі від людей і цивілізації?


Знаєте, я так скажу: там можна цивілізовано відірватися від цивілізації. Влітку у нас там часто можна зустріти отари і табуни коней, які пастухи женуть в гори. Інколи заїжджають туристи і дослідники. Я вважаю, що кожен має чесно виконувати свою роботу, де б він не був. Що закон пише, то я від А до Я виконую.

Я маю на увазі, де вам комфортніше: в селі серед людей чи там нагорі на самоті? Не хочеться змінити роботу?


А хто мені там потрібен? Крім мене, того ніхто не може зробити та й не має права. Розповім вам історію. Приходили повз вишку якось вівчарі і один старенький дядько мене спитав: "Тобі скільки жити залишилося? От мені років 5-7, а далі – доживати". Дійсно, от, кажуть, дожив до 90 років. А скільки він жив? Якщо завтра я переїду звідси чи щось інше станеться, то після мене на вишці все залишиться. Хтось прийде і запитає: «Хто це все тут зробив?» «Ну от, був такий-то», йому скажуть. Рано чи пізно ти підеш, а що залишиться після тебе? А так, то міняти щось вже пізно, варіантів не так багато. Піонерський азарт вже звичайно згас, але...

Бувають такі моменти, коли відчуваєте все це непотрібним? Вежу, свою роботу і все, що ви тут зробили. Технології ж розвиваються, в багатьох людей з’явився Інтернет.


Так чи інакше, там не лише тих три канали, але й весь мобільний зв'язок. Якщо якийсь диверсант пробереться на вежу, кілька десятків кілометрів навколо залишаться без зв'язку. 

Можливо цим повинна займатися СБУ?


Я взагалі дивуюся, наскільки наше керівництво відірване від реалій. От приходить мені грізний наказ: «У зв'язку з ситуацією в країні, посилити охорону об'єкту, забезпечити позапланові інструктажі». Я в журналі написав: «Кіт і пес проінструктовані». Ну яка, до біса, посилена охорона? Я собі там сиджу сам, прийдуть два-три дебелі хлопців, то я їх як побачу, то сам їм що завгодно винесу, відкрию все і тихеньку вийду.

Уявіть, що місцеві або ж приїжджі сепаратисти дісталися станції і захопили її. Таке теоретично можливо? 


Тут є люди, які хотіли б автономії. Треба закон «Про децентралізацію» довести до ладу. Але без підтримки з-за кордону, жодного сепаратизму тут не буде. Люди заробляють гроші.

Як?


Займаються тим, чим займалися і до того: пиляють ліс, їздять на заробітки. Москва, Чехія…

«Коли часом вдома не можу заснути, телефоную на вишку і кажу черговому: «Ану зайди в апаратну, послухаю». Не можу вже без цього…»

Чи відчуваєте себе місцевим за стільки років, проведених на Закарпатті?


Зжився вже тут, звик. Я в Молдові прожив вісімнадцять років. А тут? (усміхається). Знаєте, чим мені ці люди подобаються? Тут народ на владу ніколи не надіявся і не робить цього зараз. Їм не дуже впирається, хто там і де при владі. Як ти собі організуєш, так і будеш мати. Заробітчанство тут в крові. Мені старі люди розказували, що знайомих можна було зустріти по всій Європі. Одній жінці до самої смерті Бельгія виплачувала компенсацію за те, що її чоловік загинув там на шахті.

Тепер, маючи за плечима ці кілька десятиліть життя і роботи на Закарпатті, чи обрали б Дубове знову, якби мали таку змогу?


Якби я знав тоді все, що знаю зараз, мабуть, отримав би інфаркт. Особливо, зважаючи на нинішній стан нашої авіації. З іншого боку, коли часом вдома не можу заснути, телефоную на вишку і кажу черговому: «Ану зайди в апаратну, послухаю». Не можу вже без цього….





над матеріалом працювали Катерина Недеснова і Артур Бобрик

фото Траяна Мустяце і Катерини Недеснової

Поділіться статтею!